І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:
 – Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
 – Що ти кажеш? – питають горобці.
 – Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!..
 Чужий горобчик розсердився за таку мову.
 – Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.
 ”А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти”.
 Подумав, подумав та й почав просити курку:
 – Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
 – Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.
 Зостався горобчик сам.
 – Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! – і полетів у гай.
 Прилетів у гай, коли бачить – сидить зозуля на калині та все: “Ку-ку! Ку-ку!”. От він до неї:
 – Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
 – А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
 – Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.
 Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до-нього та й каже несміливо:
 – Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…
 – Що, що, що? – заклекотів бузько.– Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
 Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.
 Бачить він: сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:
 – Дядино, чого ви так зажурились?
 – Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
 – Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
 – Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже. Бог з ним!
 – Прощавайте, дядино! – сказав горобчик.
 – Щасливо!
 Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,– бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
 – Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
 Сова як кинеться, як затріпоче крилами.
 – Га? Що? Хто? – кричить, витріщивши очі.
 Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
 – Та се я, горобець…
 – Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть?
 І вдень не дадуть заснути…
 І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова та як заведе: “Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у…” Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..
 – Ти тут чого? – спитала.
 – Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу…
 – І чого?
 – Та чекаю, поки ви встанете
 – Таж я встала! Ну чого тобі треба? Чого стримиш?
 – Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…
 – Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голоодна! – гукнула сова та як засвітить очима…
 Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче:
 ”Че-че-че!” Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
 – З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.
 – А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
 – Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
 – А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити… – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та дрібніш…
 – А бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото і лущить! Цур тобі! – та скоріш від неї геть.
 Сів собі горобчик на полі та й думає:
 ”Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…” Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить та так поважно.
 ”Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє”, – подумав горобчик.
 – Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука.
 – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
 – Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
 Полетів горобчик, засмутився. “Що то мені така наука?” – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жити, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
 І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові – холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втратить. От і почав наш горобчик до розуму приходити – годі сваритися!
 Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, – та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати.
 Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,– не до гуляння було!
 А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються. “Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?” – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне. “Біда навчила!” – каже.